Професіоналізм особистості викладача
Щоб виглядати пристойною людиною,
передусім потрібно бути нею.
Любитель живе надіями;
Г. Кейнін, американський письменник
Гуманізація вищої освіти передбачає цент рацію навчального процесу не на навчальній дисципліні, а на особистості студента, його професійному становленні та особистісному зростанні. Для цього сам викладач повинен мати високий рівень особистісної і громадської зрілості.
Професіоналізм викладача як особистості – це якісна характеристика його як суб’єкта педагогічної праці, яка відображає високий рівень розвитку професійно-важливих і особистісно-ділових якостей, які забезпечують ефективність педагогічної діяльності. Рівень продуктивності діяльності викладача значною мірою залежить від його професійно-педагогічної спрямованості – сукупності стійких мотивів, потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій, які виражають світогляд людини і спрямовують на досягнення певного результату. Професійно-педагогічна спрямованість має такі різновиди:
1) Справжня педагогічна спрямованість передбачає наявність у викладача стійкої настанови на розвиток особистості майбутнього фахівця засобами свого навчального предмета, формування в студентів позитивної мотивації учня, потреби в професійних знаннях і уміннях, якими володіє сам педагог.
2) Формально-педагогічна спрямованість, яка пов’язана з прагненням викладача будь-що виконувати навчальний план і робочу програму. Ця потреба затьмарює собою особистість студента, його бажання і можливості, успіхи і невдачі (це формально-бюрократичний стиль педагогічного управління).
3) Хибно-педагогічна спрямованість – спрямованість викладача на самого себе, власне самовираження і самопрезентацію, свою професійну кар’єру. На заняттях у таких викладачів студенти мало активні, продуктивність їхньої праці дуже низька, зникає бажання навчатися. Викладачів із такою негативною професійно-педагогічною спрямованістю мало, але, на жаль, є.
Велике значення особистісні характеристики викладача мають ще й тому, що мета підготовки майбутнього фахівця з вищою освітою передбачає формування в нього професійно значущих особистісних якостей. Проте життєві цінності та смисли не можуть передаватися студентові так само, як знання, уміння, навички. Єдиним шляхом розвитку духовності, формування ціннісних орієнтацій і життєвих смислів у студентів є духовність і моральна культура викладача (його емоційний світ), що виявляється через його ставлення до навколишнього світу, подій, студентів і самого себе. Якраз ці якості викладача визначають його педагогічний імідж.
Імідж – створений у свідомості людей навколо емоційно-забарвленого образу індивіда, що відображає їхні соціальні очікування. Імідж викладача здійснює великий вплив на його взаємини зі студентами, на ефективність їхньої сумісної праці. Імідж набуває рис символу особистості викладача, стає його візиткою, рисою його характеру та формує ставлення студентів до нього, і навіть до навчального предмета, який він викладає. У зв’язку з цим згадаймо А.С. Макаренка, який казав: “Визначальним чинником навчально-виховного процесу завжди залишається прекрасна особистість педагога”.
Індивідуальність викладача насамперед виявляється в його зовнішності, яка спрямована на інших людей. Емоційна виразність, спосіб і сила виявлення хвилювань і почуттів визначають як експресивність. Вид і форма експресії значною мірою впливає на динаміку й особливості міжособистісних взаємин викладача і студентів. Через це серед особистісних якостей викладача визначають педагогічний артистизм – здатність управляти собою, виявляти весь арсенал своєї експресивної виразності. Артистизм викладача виконує такі функції:
· мотиваційну(викликає інтерес студентів до особистості викладача і до предмета, який він викладає);
· мобілізаційну (викликає в студентів налаштування на позитивну домінанту, наприклад, сприймання інформації);
· атракційну (приваблює, притягує інших до своєї особи);
· стимулювальну (викликає активну роботу студентів);
· фасилітарську (полегшує педагогічну взаємодію, сприяє організації уваги студентів, сприяє виявленню у них здібності до вивчення предмета).
Усе це свідчить про те, що викладач вищої школи повинен демонструвати не тільки зразки науково-педагогічної діяльності, а й певні якості особистості, які мають таке саме важливе значення, як і його професійні знання і вміння. Цим пояснюється підвищення вимогливості до професіоналізму особистості сучасного викладача. Можна сказати, що викладач повторює себе у своїх студентах. Вони переймають від нього не тільки професійно-наукові знання, а й уроки життя, професійний досвід, моральні і життєві цінності, погляди та переконання, манери поведінки, спосіб мислення, окремі звички тощо.
Особистісне, переконливе, захоплююче ставлення викладача до навчального матеріалу посилює його вплив на студентів, викликає у них інтерес до нього. Через це до зовнішніх складників іміджу викладача відносять також відносять також виконання ним вимог педагогічного спілкування, дотримання правил поведінки, норм етикету у процесі сумісної професійної діяльності (форма звертання, манера спілкування і навіть форма ділового одягу – все це є нормами ділового етикету).
Зовнішній складник іміджу викладача не повинен розходитись з внутрішньою стороною – рівнем його духовного розвитку, який виявляється у системі цінностей (загальнолюдських, національних, громадських та ін.), до них належать і такі педагогічні цінності:
1) Безумовна пріоритетна цінність – людина (дитина, учень, студент), її життя, фізичне і психічне здоров’я. У викладача ця цінність має виявлятися в любові до студента, проте це не лише і не настільки позитивна емоція, скільки поважне ставлення до людини, віра в її розсудливість і благородство, надія на її майбутнє, здатність перейматися її хвилюваннями, бути чутливим до її проблем тощо. Це відповідає відомій педагогічній позиції викладача – розуміти, визначати, приймати студента, намагання створити всі умови для реалізації ним своїх творчих потенцій. Педагогічна віра виявляється також у прагненні зробити того, кого вчиш, центром свого життя і служіння. Віра в іншу людину виявляється через глибокі й достовірні гуманістичні завдання, які дають змогу усвідомлювати межі власної компетентності, своїх творчих сил. Саме тому для викладача дуже важливо бути освіченою людиною з психологічного боку.
2) Цінності знання – орієнтація на систематичне поповнення і вдосконалення професійних знань як необхідної умови професійно-педагогічної діяльності й педагогічної творчості, професійного зростання загалом. “Учитель живе доти, доки він учиться. Як тільки він перестає вчитися, у ньому вмирає вчитель” , — говорив К.Д. Ушинський.
3) Ціннісно-мотиваційна настанова на розвиток своїх творчих потенційних можливостей, прагнення до самореалізації та саморозвитку – це цінність особистісного зростання у професійній сфері.
4) Цінності – ставлення, які відображають ставлення педагога до самого себе як суб’єкта діяльності, його “Я-концепцію”, а також динаміку цього ставлення (почуття честі, гідності). Зі зміною ставлення змінюється також ставлення до своєї професійної діяльності. Тому й важливо для викладача мати постійне прагнення до професійного зростання, намагання ставити й вирішувати все нові й нові завдання, постійно підлаштовувати свою педагогічну і наукову кваліфікацію.
Ціннісні орієнтації для суб’єкта розкривають у природі той зміст, який виробила
культура. Формування ціннісних орієнтацій – шлях входження до культури. Етапи
сходження до ціннісного бачення: за фактором побачити явище, в явищі побачити закон життя, а закон приймати за норму життя. Основний зміст виховання – відкрити шлях до ціннісних ставлень, які мають три форми прояву: раціональне ставлення, емоційне ставлення, дієве ставлення.
Реалізація принципу ціннісних орієнтацій у роботі педагога означає:
· одухотворення (олюднення) довкілля;
· узагальнення факту до обсягу явища;
· виявлення закономірності явища;
· трактування закономірності як норми життя.
Викладач повинен бути високоморальною людиною, що передусім виявляється в його педагогічній культурі:
· щирість і доступність у педагогічному спілкуванні;
· доброзичливість (але не поблажливість студентам);
· щирість, тактовність, коректність;
· готовність використовувати будь-який випадок педагогічного спілкування як життєвий урок.
До характеристики особистості викладача належить також професійні моральні якості:
Загальногромадянські риси: громадська активність із метою розбудови Української держави; національна свідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; володіння українською мовою як державною; соціальний оптимізм; гуманізм – визнання суверенності особистості та недоторканості її гідності, віра в невичерпність людської доброзичливості; відповідальність і працелюбність.
Професійні моральні якості, які репрезентують совість, професійну чесність (ділова вимогливість до самого себе, самовіддача в роботі), принциповість і стійкість переконань (уміння відстоювати власну точку зору, але з повагою до думки іншого), організованість і відповідальність, скромність та оптимізм (віра в людей), великодушність (терпимість до вад людей, уміння пробачити образи, не бути злопам’ятним), справедливість і об’єктивність (неупереджене оцінювання ділових якостей і дій студентів), самоконтроль, дисциплінованість і вимогливість.
Позитивна “Я-концепція”: почуття власної гідності, прийняття себе як суб’єкта науково-педагогічної діяльності, самоповага, висока професійна самооцінка, відповідальність за себе і власне майбутнє, потреба в само актуалізації. Особливості “Я-концепції”викладача впливають на індивідуальний стиль його педагогічної діяльності (див. табл. 10.1).
Таблиця 10.1
Індивідуальний стиль педагогічної діяльності викладача залежно від особливостей його “Я-концепції”
| Викладач із позитивною “Я-концепцією” | Викладач із негативними тенденціями в “Я-концепції” |
| Спокійний, упевнений у собі | Надмірно хвилюється, підвищений рівень тривожності; (П.П. Блонський) |
| Гуманна щирість, емоційно-ціннісна налаштованість на міжособистісні взаємини зі студентами | Мінімізація міжособистісних контактів із студентами, превалювання формальних стосунків |
| Виявляє готовність спілкуватися з кожним студентом і приймати його таким, яким він є | Вибірковість у взаєминах зі студентами, має у групі “любимчиків” |
| Приязний у взаєминах зі студентами, поважає їхню гідність | Часто вдається до дисциплінарних засобів впливу на вихованця з приниженням його гідності (підвищення голосу, зневажливі вислови, ”ярлики” тощо); багато часу витрачає на організаційні моменти |
| Жвавий, життєрадісний, із тонким почуттям гумору; моделює ситуації для вияву студентами позитивних емоцій | Емоційно скутий, “сухий”, не виявляє власного ставлення до змісту заняття; не стимулює позитивних переживань студентів |
| Надає перевагу активним, неформальним методам навчання; поважає думку майбутнього фахівця, допомагає актуалізувати його творчий потенціал | Схильний до стереотипного, формального педагогічного мислення та догматичного стилю роботи; на занятті переважно активний сам і репрезентує лише себе |
| Індивідуальний підхід до навчання студентів, опора на їхні психологічні особливості | Здебільшого орієнтація на всю аудиторію без урахування індивідуальних психологічних особливостей студентів |
| Адекватно оцінює конкретні вчинки, риси й досягнення студентів; залучає їх до взаємооцінювання, стимулює їхню самооцінку | Суб’єктивний в оцінюванні; часто знижує можливості й досягнення студентів; нехтує їхньою самооцінкою та не залучає однокурсників до взаємооцінювання |
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
Источник
Професійний розвиток викладача ВНЗ.
Професійне самовиховання спрямоване на реалізацію педагогом себе як особистості. Прагнення до самовдосконалення, самоосвіта є важливими чинниками професійного зростання вчителя, що забезпечують розширення його творчих можливостей, пізнавальних інтересів та формування творчої індивідуальності.
Важливе значення для професійного зростання вчителя мають:
1. Оволодіння передовим педагогічним досвідом, пошуковою дослідною роботою. Унаслідок ознайомлення з діяльністю кращих педагогів та її аналізу вчитель глибше осмислює закономірності навчально-виховного процесу, вчиться педагогічно правильно сприймати кожен учинок дитини, знаходити причини конфліктів і способи їх розв’язання.
2. Систематичне вивчення філософської та психолого-педагогічної літератури, законодавчих актів держави про освіту, виховання та навчання; зустрічі з новаторами; участь у роботі методичних об’єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань тощо.
3. Ознайомлення з педагогічною пресою, радіо, телебаченням, Інтернетом. Вони швидко реагують на всі зміни, що відбуваються у системі педагогічної освіти та навчально-виховному процесі, ознайомлюють із досвідом педагогів-новаторів, науково-педагогічними новинками, матеріалами різноманітних зустрічей, конференцій тощо. Популярними серед учителів є газети «Освіта», «Шкільнийсвіт», журнали «Рідна школа», «Шлях освіти» та інші, а також зарубіжні періодичні психолого-педагогічні видання.
4. Ознайомлення із національною системою виховання, що втілює виховну мудрість українського народу, його кращих учених, прогресивні традиції українців у родинному вихованні, виховне значення українських народних звичаїв, традицій, свят, обрядів.
У процесі професійного самовиховання вчитель має відчути свободу самовираження. Учительську діяльність не можна регламентувати і втиснути у рамки інструкцій. Лише за утвердження професійної свободи можлива ефективна організація процесу професійного зростання вчителя, що є своєрідним пошуком свого шляху, набуття власного «голосу», власного «почерку». Педагог, що володіє свободою самовираження, уміє керувати власним розвитком, може спрямувати свої творчі сили на пошук нових шляхів навчання і виховання учнів.
Учителю необхідно знати свої сильні і слабкі сторони, постійно формувати в собі внутрішній стрижень особистісного зростання, яке є неодмінною умовою досягнення професіоналізму (рис. 4.1).
Становлення педагога як професіонала і суб’єкта продуктивної діяльності — це процес наближення до ідеалів культури, вершин професіоналізму, творчої самореалізації. Учені наголошують на нерівномірності етапів і ступенів професійного становлення особистості, позначаючи її як індивідуальну траєкторію професійного зростання, професійну кар’єру.
Професійна кар’єра — послідовність професійних ролей, статусів і видів діяльності в житті людини, її просування ступенями (щаблями) виробничої, соціальної, адміністративної чи іншої ієрархії.
Існують два види професійної кар’єри: особистісно кар’єра — сходження людини до висот професіоналізму, якості результатів праці, самореалізація в професійній діяльності і набуття на цій основі визнання людьми; посадова кар’єра — просування по службі.
Кожен педагог вибудовує свою кар’єру, виходячи з особистісних особливостей, ціннісних установок, умінь. Успішність кар’єри багато в чому залежить від того, наскільки правильно зроблено професійний вибір, наскільки вдалим було професійне самовизначення.
Американський фахівець з управління Майкл Драйвер виокремлює такі види кар’єри:
1. Лінійна кар’єра. Людина із самого початку трудової діяльності обирає певну галузь і наполегливо, крок за кроком протягом усього життя піднімається ієрархічною драбиною (наприклад, учитель -► керівник методичного об’єднання -> директор школи -> інспектор райвно і т. д.).
2. Стабільна кар’єра. Педагог, для якого характерна стабільна конфігурація кар’єри, ще в молодості обирає сферу своєї діяльності і до кінця трудового життя залишається в ній. Він підвищує свою майстерність, але не прагне просування ієрархічною драбиною.
3. Спіральна кар’єра. Така кар’єра характерна для людей, які з ентузіазмом працюють 5-7 років, а відтак втрачають інтерес до педагогічної роботи, переходять на іншу і все починають спочатку.
4. Короткочасна кар’єра. Людина часто змінює одну роботу на іншу. Випадково і тимчасово досягає незначних підвищень. Як правило, це некваліфіковані, часто недисципліновані працівники.
5. Платоподібна кар’єра. Якщо людина успішно справляється зі своїми обов’язками, її вважають гідною підвищення. Однак після кількох підвищень вона досягає рівня, що є межею її компетентності. На цьому рівні вона залишається до виходу на пенсію.
6. Кар’єра, що знижується (низхідна). Людина успішно починає свою професійну діяльність і кілька разів іде на підвищення. Однак через непередбачувані обставини (хвороба, зловживання алкоголем тощо) знижується якісний рівень її працездатності, що спричиняє повернення до найнижчого рівня кар’єри.
Професійна особистісна кар’єра є складовою життєвої стратегії педагога. Вона заслужена, якщо ґрунтується на особистісному зростанні, предметному й успішному самовдосконаленні, пов’язана з наполегливою працею, досягненням реальних результатів, ставленням педагога до неї як до життєвого покликання. Добре, якщо вона супроводжується і посадовою кар’єрою. Однак не всі педагоги прагнуть посадового підвищення. Деякі вважають, що підвищення призводить до адміністративної зайнятості, витіснення професійного змісту діяльності, тому займаються одним і тим самим 25- 40 років. їх кар’єра теж успішна, бо змістовна, наповнена духовністю, супроводжується зростанням суспільного визнання, шаною, нагородами, любов’ю вихованців.
Отже, професійна кар’єра — це насамперед рух. А рух не може бути без мети, спрямування на досягнення життєвого і професійного успіху, привабливої особистісної професійної перспективи.
Професійна діяльність неодмінно супроводжується змінами в структурі особистості педагога: відбувається посилення та інтенсивний розвиток якостей, що сприяють успішному здійсненню діяльності, а також придушуються і навіть руйнуються структури, що не беруть участі в цьому процесі. Позитивний вплив професії на особистість учителя виявляється у формуванні професійної самосвідомості, педагогічної спрямованості, педагогічного мислення, у розвитку професійно важливих якостей, оволодінні педагогічним досвідом тощо. Проте вплив професії на особистість може мати деякі негативні прояви, наприклад різке загострення небажаних особистісних якостей, «огрубіння» і винесення назовні стереотипів поведінки, мислення, спілкування. Усе це спричиняє ускладнення у взаємодії з іншими людьми і робить поведінку таких людей неадекватною ситуаціям. Ідеться про професійні деформації особистості.
Професійні деформації (лат. deforma — перекручую, спотворюю) — деструктивні зміни особистості в процесі професійної діяльності.
Отже, професійний розвиток — це не тільки зростання та вдосконалення, а й руйнування та професійні деструкції, які характеризуються як зміни психологічної структури особистості в процесі педагогічної діяльності.
Професійні деформації мають такі ознаки: — авторитарність (франц. autoritaire — владний), яка виявляється в централізації всього навчально-виховного процесу, використанні повчального стилю спілкування; домінантність, консерватизм, догматизм;
— емоційна індиферентність (лат. indifferens — байдужий), яка характеризується емоційною сухістю і байдужістю до учнів;
— експансіонізм (лат. expansio — розширення), що виявляється в перебільшенні значення дисципліни;
— поведінковий трансфер (лат. transfero — переношу, переміщую), який реалізується в прояві ознак рольової поведінки, характерної для учнів;
— самовпевненість, прямолінійність, низька критичність мислення;
— відсутність комунікативної гнучкості;
— орієнтація на соціальне схвалення та ін. Професійні деформації заважають учителю в роботі
з учнями. Особливо чутливі до них важковиховувані учні. Саме вони переважно потрапляють під «гарячу руку» педагога й вислуховують нескінченні нотації. Вони прагнуть до самостійності, а педагогу здається, що краще їх застерігати від поганого вчинку, спокус. Так збільшується прірва непорозуміння, несприйняття позицій одне одного, назріває конфлікт.
Сензитивним (сприятливим) періодом для виникнення професійних деформацій є професійна криза.
Професійна криза — глибока невдоволеність від своєї діяльності, н результатів, відчуття власної неспроможності, нездатність до самореалізації, невідповідність задумів, можливостей отриманим результатам.
Зміни поведінки під час професійної кризи є відповіддю на складність завдань, розв’язання яких спричиняє поведінкові реакції, які закріплюються, перетворюються на стереотипи, загострюють певні особистісні якості.
У педагогічній діяльності вчителя виокремлюють такі типи професійних криз:
1) криза адаптації до професії, яку переживає кожен четвертий учитель на початку професійного шляху (24- 25 років);
2) криза рутинності роботи, яка зачіпляє учителів, які працюють у школі 10-15 років (32-33 роки);
3) криза вчителя з високим досвідом роботи (42- 43 роки).
Кризи настають найчастіше під час переходу від однієї стадії професійного становлення до іншої. Вони е закономірним явищем і постають як різкі зміни вектора професійного розвитку особистості педагога: або призводять до особистісної і професійної дезадаптації, або зумовлюють перехід на вищий рівень професіоналізму.
Конструктивний варіант розв’язання кризової ситуації передбачає вироблення вчителем нової стратегії життя, професійної діяльності, переосмислення, ревізію і корекцію ним своєї особистісно-професійної позиції, прийняття дійсності такою, якою вона є, відкриття в собі нових можливостей для самореалізації, підвищення професійної кваліфікації.
Найпоширенішим засобом профілактики цього явища є безперервна психолого-педагогічна освіта вчителя, підвищення його кваліфікації. Знання, здобуті під час навчання, швидко застарівають. У зарубіжній літературі фігурує навіть одиниця застарілості знань фахівця — т. зв. період напіврозпаду компетентності. У цьому разі цей термін, запозичений з ядерної фізики, означає тривалість часу після закінчення вищого навчального закладу, коли внаслідок застарілості набутих знань компетентність фахівця знижується на 50%.
Самоосвіта сприяє формуванню індивідуального стилю педагогічної діяльності, допомагає в осмисленні педагогічного досвіду і власної самостійної праці, є засобом самопізнання і самовдосконалення, шляхом педагогічного розвитку.
Одним із сучасних методів професійного самовдосконалення є метод «портфоліо» — опис роботи з аналізом її ефективності, найбільш вдалі методичні розробки, приклади творчих робіт учнів тощо. Він може містити також документи, які фіксують професійний розвиток (дипломи, грамоти, подяки, характеристики та ін.), наукові, творчі роботи, власні статті, статті відомих науковців, які висвітлюють особливості тієї проблеми, над якою працює власник портфоліо, психологічні дослідження, конспекти уроків, виховних заходів. Метод «портфоліо» допомагає вчителю не тільки систематизувати педагогічний досвід, накопичені знання, а й дати об’єктивну оцінку власному професійному рівню. Матеріали портфоліо можна упорядкувати за напрямами педагогічної діяльності, інтересами, обраною науковою проблемою, роками роботи тощо. Основою роботи над портфоліо є відображення професійного шляху, поглядів і планів учителя.
Для того щоб наблизити свій реальний образ до ідеалу, потрібно вміти керувати власним розвитком. Насамперед це означає уміння взяти на себе відповідальність за власне життя і професійну діяльність, вибудувати таку професійну освітню стратегію, яка б враховувала індивідуальні особливості, можливості, запити, задовольняла потребу в освіті, підвищенні кваліфікації в обраній сфері, інтелектуальному, фізичному, духовному розвитку. А це все передбачає оволодіння навичками самоорганізації і саморегуляції. У самоорганізації виявляється психологічна готовність до педагогічної діяльності, у саморегуляції — свідоме управління своєю поведінкою, психікою, енергетичним потенціалом, контроль над емоціями, збереження здатності критично мислити і розв’язувати складні проблеми.
Отже, основними шляхами професійного розвитку є професійне навчання, розвиток кар’єри і самоосвіта педагога. Професійний розвиток веде до принципово нового способу життєдіяльності вчителя — творчої самореалізації в професії, яка дає змогу виявити свої індивідуальні і професійні можливості. Найкоротша формула професійної діяльності педагога — постійна праця, творчість, гармонія знань, почуттів і поведінки.
Источник